1918 році Микола Борецький вперше в Миколаївському Соборі міста Гайсина застосував у службі українську мову

Модератор: Музєєч

Відповісти
Аватар користувача
admin
Адміністратор сайту
Повідомлень: 384
З нами з: Сер жовтня 24, 2018 7:41 am
Контактна інформація:

1918 році Микола Борецький вперше в Миколаївському Соборі міста Гайсина застосував у службі українську мову

Повідомлення: # 58Повідомлення admin
Чет листопада 08, 2018 5:40 am

Зображення


«...Я ЛЮБЛЮ СВОЮ БАТЬКІВЩИНУ І СВОЮ РІДНУ ЦЕРКВУ»

На східному Поділлі за два десятки кілометрів від Монастирища є два села: Полудня і Сарни. Звичайні села, в яких здавна живуть українські хлібороби. Тут народилося чимало вчителів, лікарів, інженерів. Ці села стали батьківщиною видатних діячів української духовності. Тут народилися два перші митрополити Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Василь Липківський і Микола Борецький. їм було суджено пройти гіркий шлях разом із своїм народом і загинути в пастирському служінні йому.
Останнім часом люди стають ближчими до слова Божого і християнської заповіді. Хтозна, може, саме тому і вдається в обставинах матеріальних нестатків, побутових негараздів зберігати мир в українському домі. Це зобов’язує нас пам’ятати тих, хто ніс Слово Боже перед нами в страшні часи глуму над Церквою, хто поклав задля неї своє життя, працюючи над відродженням національних традицій духовного життя.
Це розповідь про митрополита Миколу Борецького, який був продовжувачем справи першого митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського.
...1927 рік, жовтень. У Київскій Софії засідає другий Всеукраїнський Церковний Собор. У храмі повно агентів ГПУ, котрі стежать за кожним словом, кожним рухом делегатів Собору. Комуністична влада категорично зажадала усунення митрополита Липківського, вважаючи, що саме він, цей старий пастир, є символом нескореного українського духу. Його непримиренна позиція, пристрасні проповіді під час відправ у різних куточках України, спрямовані проти поневолювачів українського народу, проти арештів духівництва, проти нестерпних податкових поборів, проти глуму над церквами, давно дошкуляли більшовицькій владі. ГПУ, погрожуючи ліквідувати УАПЦ, зажадало усунення митрополита Василя. Собор вагається, не бажаючи прощатися зі своїм первосвящеником. ГПУ погрожує розігнати Собор і Церкву. Собор змушений був поступитися...
Кому бути новим митрополитом? Архієпископи Костянтин Малюшкевич, Йосип Оксіюк відмовляються прийняти митрополичу митру. Обставини ускладнилися. Допоміг сам митрополит Василь, подавши Соборові кандидатуру Миколи Борецького. «Тяжкий хрест поклали ви на мене — говорив він у своєму слові,— але я з безмежної любові до Бога, до вас, до українського народу готовий на жертву... Нехай буде воля Всевишнього»[1]. Це були не лише слова. Ось щойно з волі ГПУ було усунуто найвищого достойника національної Церкви, з усіх кінців України йдуть звістки про арешти священиків, про закриття церков, про непосильні податки, накладені на Церкву. Але він узяв стерно.
Знав, що робить праведну справу...
М. Борецького, новообраного митрополита, колишній голова Всеукраїнської Православної Церковної Ради (ВПЦР) УАПЦ В. Чехівський характеризував як делікатну і лагідну, тактовну людину, відому своїм строгим і моральним життям. «У складний, тяжкий, відповідальний час, який переживає наша Церква, така людина буде дуже корисна, заспокоїть, примирить усіх» [2].
Микола Борецький народився 19 грудня 1879 р. у містечку Сарни Липовецького повіту в родині священика. Це старовинний рід українського духівництва, серед прародичів якого був Іов Борецький, видатний київський митрополит (1620—1631), відомий ревним обстоюванням Української Церкви в умовах запеклого натиску польського католицизму. М. Борецький у п’ять років осиротів, по смерті батька при матері залишилося двоє дітей — Микола та старша сестра. Не маючи майже ніякої підтримки, мати почала працювати вчителькою у початковій школі в Сарнах. Коли хлопцеві виповнилося дев’ять років, вона віддала його до Уманської бурси, сама переїхала туди і почала утримувати сім’ю столуванням школярів та декого з педагогів. «Учитися мені було в бурсі трудно: методів навчання тоді ще не було, педагоги викладали науку, як самі знали, й коли ми, малиші, їх не розуміли, то вони просто-напросто нас били»,— згадував М. Борецький.
Після бурси почалося навчання в Київській духовній семінарії. «Тут уже пішло краще. Краще нас учили, і краще ми розуміли, і Київ своєю культурністю добре впливав, і товариство було культурніше, і літератури більше». Семінарію М. Борецький закінчив у 1901 р. Далі — роздоріжжя. Куди йти? Що з собою діяти? Хотілося вчитися у вищій школі — не було грошей, йти священиком — вважав для себе, 22-річного, ще зарано. Він почав, як тоді водилося серед частини випускників духовних навчальних закладів, з учителювання, яким став займатися по закінченні дворічних курсів у Харкові. Кілька років викладав у двокласній вчительській школі в Кирилівці Звенигородського повіту на Київщині, на батьківщині Т. Шевченка.
У 1904 р. М. Борецького було висвячено на священика. Почалося духовне поле діяльності, якому він присвятив основну частину свого життя. Після висвяти його призначили настоятелем парафії в Коханівку на Поділлі. Пізніше він перебував на парафіях у Малій Жмеринці, Жмеринці та в Гайсині. Із спогадів самого М. Борецького видно, що в ці роки його життя не було провінційно-спокійним. Широкий суспільний рух перших років нинішнього століття втягнув у стрімку течію й М. Борецького, його висувають в губерніальні виборці для обрання депутатів до Державної Думи. Одного разу на вимогу «лівого блоку» балотувався він і сам. Йому доручали обов’язки духовного слідчого, благочинного. Він був законоучителем у гімназії в Жмеринці та Учительському інституті у Вінниці, Учительській семінарії в Черкасах. Як вважав
сам М. Борецький, «в останню попав проти своєї волі, за вимогою подільського губернатора Лопатьєва, який чомусь побажав мене спекатись перед виборами до Третьої, здається, Державної Думи й заявив попечителю Київської округи (йдеться про навчальну округу.— А. 3.) про мою політичну неблагонадійність». Але в Черкаській семінарії він довго не пробув, а прийняв запрошення єпископа Подільського на священицьку працю в Гайсині.[3]. У Гайсині працював також законоучителем в залізничній школі та в гімназіях.[4]. Про його вчителювання дійшли спогади учениці М. Борецького з Гайсина Г. Цимбал: «Повітове місто на Поділлі, широко розкинене на рівнині. Тоді мені було 13— 14 років. Там стояв 75-й Севастопольський полк, в якому служив мій батько... Отець Миколай був тоді військовим священиком того полку. Окрім того, він був законоучителем в хлоп’ячій та дівочій гімназіях...
Огрядний, вище середнього росту, з гарним обличчям, з добрими ясними очима, шатен, мав дар слова, завше був добре вдягнений. Обличчя нагадувало Христа, як його малюють на образах. Усі старшини його високо цінили та поважали. Ми ж, його учні, дуже любили.
В 1914 р. полк пішов на позиції і з ним пішов о. Микола» [5].
У Гайсині Микола Борецький зазнав непоправного горя — померла його дружина. На початку 1914 р., за порадою лікарів, він переїздить на службу до Вінниці, його призначають духівником Вінницького учительського інституту. Восени цього ж року Борецький виїхав на фронт і стаз полковим священиком 250-го піхотного полку, а разом з тим і благочинним 65-ї дивізії. Отець Микола скоро здобув загальну пошану серед вояків. Хто хоч раз мав з ним розмову, того вабило до нього вдруге. Помешкання «необычайного благочинного», як його називали, було відкрите для всіх, кожного він приймав з якоюсь особливою ввічливістю, був простий і щирий. Вечорами до нього збиралися офіцери, освічені рядові, переважно українці, на щирі розмови. їх об’єднувала спільність думок, говорили про майбутні результати війни, про долю України [6]. Ці питання хвилювали всіх, бо наприкінці 1916 р. підвалини «жандармської імперії» захиталися. Лютневі дні 1917 р. принесли з собою крах монархії Романових, а з тим — і надії на нове майбутнє України.
Навесні 1917 р. Микола Борецький повернувся до Гайсина, де громадянство прийняло його, як свого колишнього пастиря, надзвичайно радо. Він став настоятелем міського собору, його обирають головою Гайсинської міської думи. Ці обов’язки він виконував аж до приходу більшовиків [7]. Починався ранок нової епохи, здавалося тоді, що над Україною сходило сонце свободи. У квітні 1917 р. на Кам’янець-Подільському Єпархіальному з’їзді протоієрей М. Борецький поруч з протоієреями Є. Сіцинським, Г. Сендерком, священиками П. Степанківським, М. Дложевським та іншими гаряче обстоював українізацію та автокефалію Української Церкви.
Протоієрей Д. Бурко пише, що вже з того часу М. Борецький поступово перетворює свій храм на український, запроваджує в благовісті і службах рідну мову, відновлює церковно-національні традиції, розвиває церковно приходські училища. Насправді цей процес ішов дещо складніше. Насправді цей процес ішов дещо складніше. У 19І8 р. за гетьманської влади подільський єпископ Пимен (Пегов), затятий русифікатор (пізніше екзарх пробільшовицької Обновленської Церкви), заборонив М. Борецькому священнослужіння за те, що він використовував у службі українську мову. Але парафія не прийняла присланого Пименом настоятеля. У червні 1919 р. заборона повторилася, але намарне[8].
Сам М. Борецький згадував пізніше: «У 1920 році я розпочав підготовку до українізації своєї церкви в Гайсині. Почав по своїй власній ініціативі, провідником якої я ще був на Подільському Єпархіальному
з’їзді в Кам'янці в 1917 році в місяці квітні, де я головував... До українізації парафії я почав підходити дуже обережно, докладно вивчаючи це питання й сам докладно подаючи його до свідомості своєї церковної громади. Про діяльність митрополита, тоді ще протоієрея Липківського, я ще нічого не чув, хоча його самого трохи знав і пам’ятав з молодих своїх років, коли вчителював у Липівці, а він був там настоятелем собору. Але коли настав час перейти від слова в українізації до діла, то мені стало чогось трохи страшнувато...» [9] Збереглися листи отця Миколи до протоієрея Василя Липківського, де він, зокрема, ділиться своїми сумнівами щодо запровадження української мови в чині богослужіння. «До нас, на Поділля, прибули чутки, що в Києві почався великий церковний рух, на підставі якого Царегородський патріарх призначив нового митрополита Київського, Галицького і всієї України,— писав він 4 лютого 1921 р.— Позаяк ми по малих містах і селах ніяких певних відомостей про це не маєм, то я дуже зацікавлений тим, що зараз в Києві створюється, прошу Вас, високошановний о. протоієрей, оповістити мене про всі київські духовні справи»[10].
Одержавши відповідь, він 23 лютого 1921 р. пише про те, що «дуже замислився». «Я цілком згоджуюся з тим, щоб наша українська Церква була «наша», була «рідна», згоджуюсь з її автокефальністю, згоджуюсь, щоб відродити старі церковні звичаї та обряди, згоджуюсь з відокремленням Церкви від держави, але зрікатися старої церковнослов’янської мови в тих межах, в яких пропонує нам ВЦР, і зрікатись так рішуче — це, на мій погляд, шлях до великого заколоту, шлях до церковної анархії». Цей лист фіксує особистість, зовсім не байдужу до національно-культурних проблем, але несміливу у їх здійсненні. «Нащо нам касувати «святе слов’янське письмо», коли воно теж «наше», і наше рідне. Може, його варто трохи змінити, але занехаяти «боговдохновенне» своїм власним, поки що вулишним,— це, на мою думку, не годиться робити. Не Вам мені казати, яке слов’янське Святе, письмо надзвичайно гарне, яке класичне. А що ми взамін дамо народові — дитячий переклад?» — писав М. Борецький, вбачаючи у запровадженні рідної мови в церковній відправі «шлях до заколоту, анархії, штунди, а найгірше — до унії» [11].
А листом від 5 березня 1921 р. М. Борецький повідомляє В. Липківському, що вислав 4300 крб. за Євангеліє, Службу Божу', Шестипсалми і просить передати «всі церковні книжки, які тільки вийшли з друку». Настоятель дякує за довіру бути уповноваженим ВПЦР, але зауважує, що згодиться на таку місію лише після того, як запровадить офіційно службу Божу українською мовою у своїй церкві. «Дуже боюся заколоту взагалі і найбільше в своїй парафії, де свого часу все було дуже тихо та дуже гарно» [12].
Лист, написаний Миколою Борецьким наприкінці червня, передає настрій людини, яка добре зробила справу. «З першого дня Св. Трійці, 1918 року, я розпочав у себе українську службу Божу... враження на парафіян та громадян міста вона справила досить гарне». Збори громади, які відбулися на Св. Петра (12 липня), ухвалили продовжувати службу українською мовою. М. Борецький тепер згодився взятися за українізацію інших парафій і порадив ще кількох людей, прихильних до цієї справи. «Позаяк до мене вже починають звертатися люди за порадою та Богослужбовими книжками,— читаємо в листі,— то я прошу сповістити, чи не можна було б як найхутчіше відкрити в Гайсині філію по продажу церковних книжок» [13].
Всеукраїнський Православний Церковний Собор у жовтні 1921 р. обрав отця Миколу Борецького єпископом УАПЦ для Гайсинщини [14].

Зображення

Церковне приходське училище Миколи Борецького на місці сучасного
храма Святого Великомученика і Цілителя Пантелеймона УПЦ КП


Він мав неабиякий авторитет серед вірних УАПЦ. Однак становлення УАПЦ відбувалося в умовах протидії як з боку старого духівництва, так і нової влади. М. Борецькому невдовзі після обрання на єпископа довелося пережити двомісячний арешт. Віруючі були переконані, що «арешт єпископа є непорозуміння місцевої влади, яку вдалося обдурити місцевій чорносотенній групі» [15].
Згодом Гайсинська єпархія була поділена на дев’ять церковних районів (благовісництв), на чолі яких стояли районні протоієреї (благовісники). Кращі парафії УАПЦ в окрузі були в містечках Зятківцях, Теплику, Ладижині, селах Серединці, Ситківцях, Краснопілці, Мітлинцях, Корабелівці, Розсоші. Документи містять дані про кращі церковні хори в парафіях Михайлівського, собору Гайсина, Теплика, Ладижина, Зятківців, сіл Корабелівка, Серединка, Ситковець, Краснопілки, Степанівка, Мітлинець, Слобода, Осіївка, Чорна Гребля та ін. Серед кращих панотців УАПЦ значилися протоієрей Ратушевський, священики Є. Токар, М. Давиденко, М. Симонович, І. Пігович, Є. Киселевич, П. Подолинський, Ю. Клименко, Г. Подорванов, С. Делімарський [16]. Українська Церква, окрім властиво релігійних, виконувала й інші функції, однією з них було плекання й збереження української культури. Церковні хори шліфували давні набутки українського церковного хорового співу. Саме в автокефальній церкві виконувалися й жили церковні твори видатних українських композиторів К. Стеценка та М. Лєонтовича. Однак чи не найважливішою суспільною функцією національної Церкви було збереження духовності народу в скрутні часи його історії, підтримання свідомості української автентичності.
Гайсинський повіт був, отже, одним з найактивніших осередків формування Української Автокефальної Православної Церкви на Поділлі. Показово, що ця частина Поділля відзначалася також значною активністю збройного опору більшовицькому режиму в першій половині 20-х років. Тут переважна частина православної людності була цілком на боці рідної української Церкви. І в цьому чимала заслуга належала єпископові Миколі Борецькому. Українських парафій на вересень 1923 р. тут налічувалося 51. На думку округової церковної Ради, УАПЦ на Гайсинщині протягом одного року опанувала б усі парафії, але великою перешкодою для цього була нестача священицьких кадрів.
Слід мати на увазі, що ГПУ розглядало Українську Автокефальну Православну Церкву як контрреволюційну організацію, тому її священики і єпископи завжди були під підозрою. Донесення цього органу політичної поліції одверто ворожі й тенденційні щодо УАПЦ. Так, наприклад, у донесенні ГПУ про політичні настрої інтелігенції на Гайсинщині за 1923 р. читаємо, що «серед учителів м. Гайсина виявлено групу вчителів, яка, користуючись величезним впливом на учнів, впроваджує в них релігійні й просякнуті петлюрівщиною ідеї». У цьому контексті розглядається й діяльність єпископа М. Борецького. Ця група, як сказано в документі, «має зв’язок з автокефальним єпископом Борецьким, допомагаючи йому в його роботі». І далі: «Усі члени цієї групи виявлені, і на них збираються компрометуючі матеріали» [17]. Серед членів громад УАПЦ, священиків і навіть єпископів ГПУ вербувало своїх агентів, які доносили на патріотичних діячів Церкви, допомагали руйнувати її зсередини, провокували сутички між релігійними угрупованнями з метою дискредитації Церкви.
Усі ці заходи більшовиків не були випадковими. За словами голови Всеукраїнської Православної Ради В. Потієнка, «розвиток української Церкви і її популярність не могли не звернути на себе увагу більшовицьких державних органів. Більшовики не сподівалися, що українці спроможуться збудувати таку свою Церкву. Коли вони дозволяли їй жити на початку, то це було в плані їхньої боротьби проти Православної Церкви взагалі. їм треба було повалити авторитет московського патріарха і розбити Церкву, ним очолювану. Тим-то Українська Церква, що відокремлювалася від московського патріарха, відповідала їхнім планам. Вони сподівалися, що з окремої української Церкви буде тільки шум, галас, а народ не підтримає її і нічого страшного для них з тієї Церкви не буде. Вийшло навпаки, українська Церква повела за собою народ, стала його духовно-національним центром, об’єднала мільйони людей, утворила тисячні кадри духівництва і церковних діячів, піднесла духовне життя свого народу і виховувала його в національній свідомості і любові до рідного краю. Отже, терпіти українську національну Церкву радянський режим не міг» [18].
Розгорнувся наступ на УАПЦ, який з кожним роком ставав дошкульнішим. Заборони, арешти, непосильні податки — все те випало на долю духівництва української Церкви. Були й випадки підступних викликів на диспути політично-провокаційного характеру. У серпні 1925 р. агітпропагандист з Гайсинського партійного комітету, якийсь Домбровський, викликав єпископа М. Борецького на диспут на тему: «Пророк ли Ленин?» Єпископ не пішов, хоч це тоді було неабияким ризиком. Наступного дня його покликали до партійного комітету для пояснень. Він відповів, що оголошена тема не належить до сфери духовного життя, а тому виклику не прийняв. Пізніше, через п’ять років після арешту, ГПУ пригадало М. Борецькому його «непочтение к гениальному вождю пролетариата» [19]. Владу дратувало й те, що освічене, натхненне правдою й словом Божим духівництво, як правило, брало гору над галасливими більшовицькими пропагандистами, які спиралися на грубу силу й партійно-ленінські гасла. Митрополит М. Борецький у змаганнях з противниками завжди був благородно-витриманим, оперував аргументами поважними й незаперечними, його диспути 20-х років з совєтськими «марксистами» в обороні віри й Церкви були широко знаними на Поділлі[20].
З посиленням натиску на Церкву з боку режиму ставала чимраз очевиднішою необхідність церковної єдності. Однак досягти її за умов, коли в керівних колах тихонівської, обновленської та інших Церков вороже ставилися до Української Автокефальної Православної Церкви, було важко. Але М. Борецький надавав великого значення міжцерковному порозумінню, розраховуючи на те, що потреба в єднанні знайде підтримку. На Великих Микільських Зборах ВПЦР 25—ЗО травня 1924 р. при обмірковуванні справи скликання II Собору УАПЦ (його планували провести наприкінці 1925 р.) єпископ Микола Борецький вніс пропозицію запросити на цей Собор представників усіх Церков в Україні. «Можливо,— казав єпископ,— що вони й не з’являться на Собор або нічого не скажуть на ньому, бо в них нема тих змін в канонах, як у нас, але цей заклик може запалити вогнем ті Церкви, й вони відгукнуться на наш заклик» [21].

Зображення

Миколай Борецький. Митрополит Київський і всієї України

На жаль, реалії були такими, що здійснити пропозицію єпископа не вдалося. На Великих Микільських Зборах ВПЦР, що відбулися в Софійському соборі в Києві 29 травня — 1 червня 1928 р., Микола Борецький, уже в сані митрополита УАПЦ, виголосив доповідь про міжнародне церковне становище УАПЦ, в якій доводив, що:
1) питання про національну Церкву українського народу було поставлене самим ходом революційних подій, внаслідок цієї потреби й постала УАПЦ;
2) тихонівщина і обновленщина є рештками чужих українському народові релігійно-культурних напластувань. На думку митрополита, вони приречені на відмирання, майбутнє релігійного життя в Україні належить УАПЦ як Церкві, що природно виростає з релігійно-культурних потреб народу;
3) тихонівщина в Україні тримається як результат панування в Україні російської культури, особливо ж у зросійщених містах; обновленщина теоретично визнала принципи ідеології УАПЦ — автокефальність, соборноправність, українізацію, але на практиці заявляє, що вони для неї є чужими, неприродними, стати близькою до релігійно-культурних потреб народу вона неспроможна. Відтак об’єднання УАПЦ з будь-якою з інших течій у той час М. Борецький вважав штучним, неприродним, хоча визнавав пекучою проблему утворення єдиної Православної Церкви в Україні. При цьому він вважає, що цілковите церковне замирення в Україні — це справа більш-менш недалекого часу, до неї треба готуватися, воно настане тоді, коли остаточно відімруть коріння чужих для українського народу релігійно-культурних упливів[22]. Міркування М. Борецького були побудовані на християнських засадах, виходили з умови поступального й невідворотного зростання національної свідомості. Але за умов посилення більшовицького режиму неминуче міцніли позиції великодержавницьких сил, одверто ворожих до української культури. Вони й живили ті релігійно-культурні впливи, які ставали на перешкоді утвердженню національної свідомості й поширенню УАПЦ. Під час обговорення цієї доповіді виявилося, що склад Собору Обновленської Церкви, який відбувся в Харкові у травні 1928 р., був на три чверті українським, але головна доповідь на ньому була скерована проти УАПЦ. Проте певна частина його членів вимагала від своїх владик поваги до УАПЦ й замирення з нею.
Виходячи з обговорення доповіді митрополита Миколи, Великі Микільські Збори 1928 р. прийняли з питання про міжцерковне становище таку резолюцію: «УАПЦ визнає себе складовою частиною Всесвітньої Христової Церкви. В силу цього вона і прагне до єднання з іншими Церквами, і найперше з Православними Церквами, що на Україні перебувають. Про це поєднання УАПЦ молиться і вірить, що прийде момент, коли увесь побожний народ український, який належить до Христової Церкви, поєднається в одну святу УАПЦ. Для наближення цього моменту УАПЦ йде не шляхом ворогування з Церквами Старослов’янською і Синодальною на Україні, а шляхом виховання у своїх членів поваги до шукання правди Христової і самого Христа, що мають місце в цих Церквах, як і в кожній Христовій Церкві, аби цим встановити моральне єднання, а через нього дійти до цілковитої організаційної єдности» [23].
М. Борецький був єпископом УАПЦ в Гайсині кілька років. Але постановою ВУЦВК і ВНК УСРР від 3 червня 1925 р. Гайсинську округу ліквідовано, більша частина парафій Гайсинської округової УАПЦ за новим адміністративним поділом увійшла до складу Тульчинської округи (там єпископом УАПЦ був Микола Карабіневич). Приходи Гайсинщини були добре згуртованими довкола свого окружного центру. Тому духівництво тієї частини Гайсинщини, яка увійшла до складу Тульчинської округи, висловилося за створення окремої церковної округи в складі 22-х парафій. М. Борецький, намагаючись вийти зі скрутного становища, висловив готовність передати свої повноваження М. Карабіневичу, а самому залишитися настоятелем Миколаївської церкви в Гайсині. З цього приводу Подільська крайова церковна Рада УАПЦ відзначила, що вона себе «не мислить без всечесного єпископа Миколи Борецького як з морального, так і з юридичного боку (всечесний єп. Микола Борецький є обранцем принаймні 60% парафій нової округи)». Крайова церковна Рада звернулася до нього з проханням «відмовитися від своєї думки покинути єпископську працю» [24] . Ця складна ситуація вирішилася лише в травні 1927 р., коли на підставі рекомендації Великих Микільських Зборів ВПЦР М. Борецьким перейшов на служіння до єпископської кафедри в Зінов’їнську. Але там його пастирське служіння було недовгим — у жовтні 1927 р. Миколу Борецького, було обрано митрополитом УАПЦ.
Глибоко християнським духом перейняте інтронізаційне послання митрополита Миколи Борецького. «Стійте у вірі, брати. Святу віру християнську, цей великий дар Божий, що його побожною щирістю і великими жертвами своєї любові наш український народ споконвічно охороняв, своє життя і працю нею освячував, і ви зберігайте на віки вічні, як найдорожчий скарб душі нашої, як найбільшу святиню, що її дав Господь побожному нашому народові, що з давніх-давен і понині називає себе народом хрещеним. В щирості не слабійтє, духом палайте. Господові служіть (Рим. XI, 36), живучи по вічних заповітах святої Євангелії його. Святу Церкву нашу Православну, Автокефальну, рідну, що з ласки Небесного Отця і Бога нашого, благодаттю Животворчого Духа Святого відродилася для нового, вільного і творчого життя на славу Господа нашого Ісуса Христа, на служіння правді і любові на землі, побожно шануйте своєю щирою любов’ю і повсякчасною братською допомогою. Відбудована чистим поривом віри і силою любові побожного народу українського до Господа Бога, в надії на його Всемогутню допомогу, наша свята Церква і надалі незмінно будуватиме своє життя на тому ж самому грунті, про який каже нам св. Апостол що ніхто не може покласти другої основи, крім тої, яку покладено, що єсть Ісус Христос (І Кор., III, П). Ми згадуємо, якою холодністю або байдужістю зустріли наші церковні неоднодумці і неприхильники відродження рідної Церкви. Минуло декілька років, і якими тихими і сплутаними стали їхні заперечення... І тут, на рідній Україні, і скрізь, де тільки трудна доля розкидала дітей нашого народу, всюди наш віруючий люд іде до нашої святої Церкви, як до джерела свого духовного життя, правди і світла для душі: до неї він несе свою радість і подяку, в ній він оплакує своє горе і підносить до Отця світу свої благання»[25].
Про основний напрям діяльності, в якому скеровували Українську Автокефальну Православну Церкву її проводирі на чолі з митрополитом Миколою, дає уявлення висновок Великих Микільських Зборів ВПЦР (29 травня — 1 червня 1928 р.): «Українська Автокефальна Православна Церква є й хоче бути чистою Христовою Церквою — невістою Христовою без плями і вади. Все зробити, аби звільнитися від цих плям, аби світлими і чистими очима дивитись на Христа ось наш обов’язок. Може, будуть нами незадоволені люди, що шукали і шукають у Церкві не лише задоволення вимог віруючої душі побожної, що шукали і шукають у нас шовінізму, політиканства, рішучого реформаторства або протестантизму,— не про них ми турбуємося, а про побожних дітей побожного українського народу. Прекрасне слово Найпочеснішого Митрополита Миколая перед початком Зборів і по закінченні Зборів відмітило саме цей бік життя нашої Церкви: шукати Христа і життя з ним»[26]. Отже, йдеться про прагнення вести Українську Церкву шляхом наближення до Христа, до Христових ідеалів, яке поєднувалося з прагненням звільнити Церкву від використання її в цілях нерелігійних. Вона мала бути національною Церквою українського народу, маючи в минулому чималі заслуги у творенні його національної духовної культури. Однак ці прагнення формувалися в страшних обставинах тодішнього українського життя, які можна порівняти хіба з обставинами поширення Церкви в перші віки християнства [27].
Сумний то був час для України. Багато її діячів — церковних, культурно-громадських, інтелігенції й селян —вже зазнали цькування, арештів, заслання. На II Соборі УАПЦ, про який ішла мова, цілою зграєю сиділи агенти ГПУ. У таких складних умовах довелося працювати Миколі Борецькому. Хоча церковний провід УАПЦ і говорив про «поступове заспокоєння» церкви після II Всеукраїнського Православного Церковного Собору і висловлював свою віру в «скінчення трудних часів для життя УАПЦ», але в нього самого не було певності в настанні цих спокійніших для людей побожних і їх Церкви часів. Це видно і з частих застережень бути «лояльними» до держави, яка, мовляв, «дала УАПЦ легальне існування в державі, але, за словами голови президії ВПЦ, певні порушення правдивих (?) норм відносин до держави можуть привести до небезпеки позбавлення цієї легальності». У доповіді митрополита Миколи на Великих Микільських Зборах ВПЦР 1928 р. «Духовне керівництво УАПЦ» читаємо: «Час, мої любі, вже Церкві зажити тихим і гарним життям, і це можливе тільки в тому разі, коли джерело Церкви не скерується на інші джерела і коли думка Церкви не набіжить на тих, хто не без ума меч носить» [28]. Однак, як зазначив І. Власовський, нещастя Церкви було в тім, що державний меч носили якраз «без ума», бо, як читаємо в Книзі псалмів, «безумний говорить у серці своїм: «Нема Бога!».
Утиски й переслідування УАПЦ посилювалися. Більшовики бачили, що УАПЦ є твердинею духу для свого народу, і тому взялися знищити її. Новий митрополит був обмежений у можливостях відвідувати єпархії, за його діяльністю пильно стежило ГПУ. Воно створило таку атмосферу страху, що деякі з друзів митрополита перестали його відвідувати. Тільки віра в Бога і в правду свого подвигу надавала йому сил і витривалості за цих умов. Присвятивши себе Церкві, він ішов назустріч неминучій хресній долі.
Митрополит Микола недовго пробув на становищі першоїєрарха Української Автокефальної Православної Церкви —- усього два роки і три місяці, до ліквідаційного Собору УАПЦ 28—29 січня 1930 р. Окрім митрополичого служіння він був у цей час також духовним керівником 12 парафій УАПЦ в Києві. У перші ж місяці свого перебування на катедрі першоієрарха УАПЦ митрополит відвідав чимало парафій: на Волині, Полтавщині, Чернігівщині, в Дніпропетровську, провів кілька єпископських пастирських нарад, йому, як він сам говорив, «треба було перш за все почути, як Церква сама про себе говорить, треба було прикласти вухо до неї, до її серця, до всього її організму і вислухати його» 29. Виходячи зі свого досвіду і цих відвідин, митрополит Борецький накреслював шляхи для піднесення внутрішнього життя УАПЦ, стан якої він називав «і кепським, і добрим». Його міркування були висловлені в доповідях на Малих зборах ВПЦР 6—8 березня 1928 р., на Великих зборах ВПЦР 29 травня — 1 червня 1928 р.
«Кепський стан» нашої Церкви митрополит Борецький вбачав у тому, що «серед нас мало Христового духу, Христових настроїв, панує скрізь недовір’я, ворожнеча й боротьба», що Церква «охоплюється не церковними настроями», «завжди помічається перебільшення національних емоцій», що «є в нас і інші збочення — недотримання церковного уставу та свавільність, яка часами набуває за тими чи іншими церковними службами загрозливих форм». «Ідейне священство, закинуте в глухі села, є загнане й забите так званим «правом соборноправности», яку в уявленнях людських із дорогоцінного дару Христового злі елементи нашої Церкви перетворили в безмежну сваволю».
У ці останні роки зросла популярність проповідей М. Борецького. За словами протопресвітера Демида Бурка, якому доводилося кілька разів чути талановиті проповіді митрополита-страдника, Микола Борецький з повною підставою міг би сказати про своє благовістя. «Я повідаю вам слова Господні, «слова чисті, як срібло, що очищене в глинянім горні, сім раз перетоплене!» (Книга псалмів, 11, 7). його проповіді відзначалися глибоким змістом і красою форми. Слова — живі, яскраві, сповнені експресії й ясної думки, стиль плавний і чистий, тон сердечний, то спокійний і рівний; то драматично-піднесений. Подаючи моральну науку за Христовою Євангелією, він уміло пристосував її до сучасності, дуже вдало проводив аналогії і цим зворушує в слухачів найглибші почуття» [30].
Тим часом наприкінці 20-х років в Україні завершувалася реалізація більшовицького плану нищення української інтелігенції. Разом з академіками, професорами, письменниками, кооператорами, вчителями було заарештовано й чимало священиків та єпископів. З січня 1930 р. на допит було викликано й митрополита Миколу, йому ставилися в вину проповіді, виголошені ним у Свято-Михайлівському соборі Києва. 21 січня його допитували вдруге. ГПУ викликало свідків і збирало показання своїх вивідувачів... Вони свідчили, що 21 листопада 1929 р. у Михайлівському соборі в день Св. Архістратига Михаїла митрополит говорив проповідь на тему духовної пісні, де йшлося про те, що Бог «узяв собі на послуги духів і вогонь палючий». Він говорив про Сатанаїла, про те, що сили небесні повстали проти цього Сатанаїла, що пекельний вогонь зійшов з неба і спалив Сатанаїла і що «в такому пекельному вогні ми горимо вже 12 років». Арифметика нескладна. Асоціація існуючого режиму з Сатанаїлом була більш ніж прозорою. «Проповідь за своїм змістом була настільки антирадянською, що всі присутні здивувалися й боялися за те, що можуть бути погані наслідки від сказаної проповіді,— згадував один із свідків — Феофіл Андрієвський, регент автокефального хору на Трухановому острові,—я просто тремтів за митрополита і боявся за те, що його зараз же після служби могли заарештувати» [31].
У промові на день Св. Варвари митрополит говорив про трагедію батька Варвари, сказав і про трагедію батьків і дітей «в сучасному їх стані, підкреслюючи шукання дітей задоволення в комунізмі, але чи найдуть вони таке задоволення в цьому комунізмі — невідомо». Говорячи про мощі Св. Варвари, митрополит сказав, що «як при татарській навалі приходилося ховатися з мощами, так, очевидно, прийдеться ховатися і при навалі безвірників». Відзначаючи тяжкий стан УАПЦ, він, ніби передбачаючи свій арешт і недалеке зруйнування давньої київської святині, говорив: «Чи не в останній раз святкуємо свято Варвари в Михайлівському соборі? Свята Софія теж буде закрита, але треба надіятися, що засяє сонце й молода Україна буде жити новим життям» [32].
Нарешті, вже після першого допиту у перший день Різдва Христового, 7 січня 1930 р., митрополит Борецький промовляв про царя Валтасара, якого «Господь покарав за те, що він пив вино із священних посудин, так Господь покарає і тих Валтасарів, що намагаються зневажити святе». Присутнім було ясно, що йдеться про покарання теперішніх Валтасарів, які також оскверняють святині, знімають дзвони, закривають церкви і т. ін. [33] Це була справді відверта і болюча розмова з вірними УАПЦ, вона засвідчувала готовність її пастирів іти дорогою правди в ім’я свого народу. Діяльність М. Борецького та його попередника Василя Липківського мала не тільки релігійне, а й національне значення, вона пробуджувала і зміцнювала національну свідомість вірних УАПЦ, підносила їхні національні почуття, об’єднувала своїх членів в одну громаду, зв’язану спільними релігійними й національними інтересами.
Саме це й було вкрай небажаним для комуністичного режиму в Україні. 24 березня 1930 р. було прийнято рішення про вчинення обшуку й арешту М. Борецького, який мешкав у м. Києві у Федоровському провулку, 12. кв. 2. Під час трусу вилучено листи й фотокартки. У справі митрополита Миколи Борецького, яка зберігається в архіві Служби безпеки України, є протоколи допитів, чернетки промов. Вони мають стати набутком церковної літератури XX ст., української риторики і гомілетики (проповідницького мистецтва), які поки шо перебувають поза знанням про новітній культурний процес. Їхня цінність тим більша, що там українська культура, національний менталітет постають у їхніх властивих рисах, не залежних від більшовицької ідеології.
2 квітня 1930 р. щодо митрополита Борецького було висунуте обвинувачення в тому, що він, «використовуючи своє становище митрополита автокефальної Церкви, проводив протягом 1929 й початку 1930 року антирадянську роботу, що полягала в систематичних виступах його з церковної кафедри Софіївської церкви Києва з контрреволюційними промовами, що виховували людність в антирадянському дусі» [34]. М. Борецький ці обвинувачення заперечив.
Але службісти ГПУ давно освоїли механіку тиску на допитуваних у своїх камерах. 9 квітня 1930 р. М. Борецького допитували з приводу його ставлення до процесу Спілки визволення України. Він, імовірно, здогадувався про фальшивий характер цього процесу. «Процес СВУ справив на мене враження сумне, але, по правді кажучи, я в ньому ще не орієнтувався. Щоб орієнтуватися в СВУ, треба не тільки читати, що дають мені газети «Вісті» або «Комуніст», треба ще обмінятися живою думкою з живими людьми. А де їх мені зараз взяти у в’язниці?» Втім, відчувається, що процес таки позначився на М. Борецькому. «Спостерігаючи «СВУ» по повідомленню преси, розводиш тільки руками й дивуєшся, в який спосіб всі ці Єфремови й Чехівські взяли на себе сміливість стати на чолі повстанського руху, коли вони самі не знають, куди вони Україну ведуть». Особливо ж обурювався М. Борецький тим, що діячі СВУ обрали своїм майже найпершим засобом у боротьбі з радвладою і УАПЦ... «Все, що я чую на процесі в цьому напрямку, мене надзвичайно хвилює й обурює... Я не відкидаю того, що УАПЦ, як доводить судовий процес, використовувалася СВУ з контрреволюційною метою, я погоджуюсь, що всі діячі СВУ покладали на УАПЦ великі надії. Але я не можу погодитися, щоб УАПЦ в цілому була контрреволюційною антирадянською організацією...». З якихось спонук у М. Борецького тут же зірвалося фатальне: «Ліквідація УАПЦ, безперечно, є річ добра, бо що надщербилось, то вже не буде цілим». Однак він не сприймав тієї хули на УАПЦ, яка лунала на процесі СВУ 36. Митрополит Борецький був твердо переконаний, що в Україні має діяти національна Церква, нехай і під іншою назвою. Свідченням цього є його відозва «До всіх парафій колишньої УАПЦ»: «Дорогі браття і сестри! Закінчилося життя Української Автокефальної Православної Церкви. Надзвичайний Собор її, що відбувся 28—29 січня в Києві, в храмі Св. Софії... одноголосно визнав, що УАПЦ була організацією контрреволюційною й антирадянською, й з цієї причини її зліквідував.
Отже, мої дорогі, УАПЦ вже немає. Залишилися лише її парафії, її священнодіячі — єпископи, що перебувають зараз при своїх колишніх катедрах у виконанні святенницьких обов'язків, та парафіяльні священики. Що ж діяти? На це я найкраще відповім вам словом Голови Надзвичайного Собору, всечесного о. Миколи, єпископа Уманського: «УАПЦ як контрреволюційна організація вмерла. Але народ, що шукає Христа, залишився. Нехай же воскресне дійсна Христова Українська Церква. Ніякої розгубленості. Ніяких занепадницьких настроїв. Ми будемо. Ми мусимо жити». Ви чуєте, як бадьоро кличе нас до життя єпископ Микола? Ви відчуваєте всю силу віри його в краще майбутнє нашої Церкви? Нехай же бадьорість Голови Собору стане бадьорістю нашою. Нехай сила віри єпископа Миколи стане нашою силою. Щоб Христос Милосердний, побачивши віру нашу, міг сказать так, як сказав колись Хананеянці: «О, велика віра твоя, нехай буде тобі по бажанню твоєму» (Мат., 15, 28) .
Нехай же, браття й сестри, на нових шляхах нашого церкозного життя нас укріплює Христова сила.
Митрополит М. Борецький. Р. Б. 1930, м. Березня, 12 дня. М. Київ, Храм Св. Софії» [36].
Імовірно, що саме це звернення до віруючих Української Церкви і стало безпосередньою причиною арешту митрополита Борецького. Вимушений згодитися з ухвалою силоміць зігнаного січневого Собору, митрополит закликав до згуртування сил і об’єднання в новій національній церковній організації.
...У травні 1930 р. було сформульовано звинувачувальний вирок. Слідчий ГПУ Буссел запропонував справу за № 9515 на митрополита Миколу Борецького «направити на розгляд судової трійки при Колегії ГПУ УРСР з клопотанням про ув’язнення його в концтабір строком на 5 років». Чиєюсь рукою чорнилом цифра «5» виправлена на «10». Але 29 травня приймається рішення про заміну заходу попередження: М. Борецького звільняють з утримання в спецкорпусі БУПРу № 1 і беруть підписку про невиїзд з Києва. Втім, це рішення через три тижні (18 червня) було відмінено: обвинуваченого вирішено знову ув’язнити до БУПРу, «так як перебування Борецького на свободі негативно позначається на дальшому веденні слідства в його справі» [37].
20 червня 1930 р. Борецького знову допитують. У протоколі допиту — крик душі і запис вражень людини, яка переживає страшні суспільні обвали, що відбуваються на її очах.
«Протокол
1930 р. червня 20 дня
29.V.6. р. залишив спецкорпус у надто сумних настроях. Я опинився в повітрі. Від мене відійшла Церква, далеко не стояла й Держава. Правда, я не був позбавлений жодних перспектив. Але ті перспективи були далекі й неясні. Мені треба було найперше спочити, спочити й душею, і тілом. В шуканнях спочинку я поспішив до Києва. Але в Києві я спочинку не знайшов. Якщо в спецкорпусі я томився одною журбою, то в Києві, на волі, я почав мучитись цілою сотнею. Не було дня, здавалось мені, нема тої хвилини, щоб у двері мого життя не стукалось якесь горе, якийсь сум, якась журба. Трудно мені сказати зараз все, що лежало й лежить на моїм зболенім серці. Трудно, бо мене ніхто у цих питаннях не зрозумів. І у всіх своїх трудних настроях я на волі, як в спецкорпусі, залишався один самотою. Залишався зі своїми трудними думами, зі своєю безпорадністю. Так бігли дні за днями. Я почав томитися. мені стало важко. Я шукаю будь-якого виходу зі свого стану. Але виходу ніякого не було. І нікого коло мене не було. Починалася та статна прострація духом, коли людина здібна на все... Тут приїхала до нас дружина архієпископа Оксіюка в не менш тяжких моральних настроях... Вона цікавилась моїм станом, моєю думкою про їхнє майбутнє. Розмовою й повідомленнями цими я ще більш знервувався. А тут зараз же після побачення з д. Оксіюк прибув лист від самого архієпископа Оксіюка і своїм невимовно тяжким змістом доконав мене остаточно. Я добре не пам’ятаю, що саме й як тоді було. Але пам’ятаю, що я прямо- таки, прости Господи! — осатанів, зірвався з-за стола, де читав листа архієпископа Оксіюка, вбіг у кімнату матері, де була мати й ще одна парафіянка Св. Софії, й, сказавши коротко їм про зміст одержаного листа, схопив шапку й побіг до трамваю. Але зараз же вернувся назад, зайшов у свою кімнату й почав складати телеграму на ім’я англійського посла в Москві і листа на ім’я німецького консула в Києві... Закінчивши свою роботу, я знов побіг на трамвай, сів і поїхав на телеграф, по вулиці Короленка, здається, Б. Праці і там вирядив депешу до Москви, а потім побіг у Германське консульство й доручив там свого листа на ім’я консула такого змісту: «Маю за шану повідомити цим п. консула, що рівночасно з цим мною надсилається до п. англійського посла в Москві телеграма такого змісту: «Англійському послові. Москва. Прошу взяти мене під свій захист. Київ. Митрополит Борецький». Здавши свою кореспонденцію, я ледве живий вернувся додому... Далі що було, я не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що 17. VI. біля 7-ї години вечора я почув дзвінок і вийшов на дзвінок. Передо мною стояла гр. Свіріденко... Мені стало ясним все... Мене заарештували й повезли. 18-го я був в Харкові.
Я хворий, я остаточно хворий...
Не гнівайтесь на мене... Я не злочинець. Але я люблю свою Батьківщину й свою рідну Церкву.
Митрополит М. Борецький».
Судова трійка при колегії ГПУ УРСР від 4 липня 1930 р. ухвалила ув’язнити М. Борецького в концтабір терміном на вісім років. Тоді ж було ухвалено направити ув’язненого в розпорядження секретного відділу ОГПУ до Москви [38]. Є дані про те, що митрополита перевезли влітку 1930 р. разом з групою засуджених у справі СВУ в м. Ярославль до політичного ізолятора. Серед в’язнів кружляли чутки, що його замучило ГПУ за відмову підписатися під декларацією духовенства про те, що в СРСР немає утисків на релігію. Говорили, що М. Борецький сказав тоді агентові ГПУ: «А за що ж я страждаю тут, коли немає утисків на релігію?» [39]
У ярославському політізоляторі М. Борецький від знущань тяжко захворів. У спогадах відомого політв’язня Надії Суровцової наведено епізод, пов’язаний із зустріччю її у цьому політізоляторі з митрополитом Борецьким. Деякі побутові деталі, засвідчені Н. Суровцовою, показують, що митрополит був популярним серед своєї пастви, яка намагалася допомогти своєму духовному пастирю навіть у далекому ув’язненні. Втім, на той час здоров’я митрополита було вже зламане. Н. Суровцова подає у спогадах сумні обставини життя в політізоляторі душевнохворого М. Борецького. Незважаючи на хворобу, наглядачі вживали до Борецького засобів покарань аж до карцеру. «Чи розуміли вони, що мають справу з хворою людиною, не знаю,— зазначає Суровцова,-— та в карцер його все ж, незважаючи на загальне обурення, посадили» [40]. За даними, які наводить М. Явдась, вже хворого митрополита М. Борецького було перевезено на Соловки, а потім як безнадійно психічно хворого до Ленінградської психіатричної лікарні. Останні відомості про безпорадний стан митрополита надійшли до Вінниці у 1935 р.[41]
За спогадами сучасників, Микола Борецький був людиною високої духовної краси. Академік Агатангел Кримський, який часто бував на службах у Святій Софії і спілкувався з митрополитом, сказаз про нього: «Я думаю, що цей лицар Духа Святого за все своє життя нікого навіть не образив».
...Ось митрополит Микола на кафедрі Святої Софії під час служби 8 січня 1929 р. Бліде, з тонкими рисами обличчя, злегка обрамлене чорного бородою. Глибокий погляд. Ясне чоло. Він читає проповідь на тему «Цар Ірод —перший ворог Христа». Земні володарі повстали проти Господа. Так було, так є і так буде, поки ті володарі не матимуть в серцях страху Божого. Плаче Рахіль за дітьми своїми, що їх повбивав Ірод.
Прислухайтесь до гомону землі української, і ви почуєте плач і ридання... То плаче наша рідна Рахіль по дітях своїх, бо вже нема їх». Кожен з присутніх відчув той плач. За вигубленими дітьми своїми плакала Україна.

Нарис про митрополита Миколу Борецького, який був продовжувачем справи Ієрарха Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського.

Арсен Зінченко, доктор історичних наук, професор[42]

Джерела

1 Цит за: Бурко Д. Українська Автокефальна православна Церква — вічне джерело життя — Саут Баванд — Брук, 1988.— С. 256.
2 Архів Служби Безпеки України (далі — АСБУ).- Спр. 53280 фп,—Арк. 18
3 АСБУ.— Арк. 49—50 зв.
4 Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква...— С. 263 264.
5 Цимбал Г. Митрополит УПЦ Микол Борецький (Спогад) // Українське Православне Слово,— І9/5.— № б.-- С. 13.
6 Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква...— С 264
7 АСБУ,— Спр. 52 380,— Арк. 51.
8 Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква — С 264
9 АСБУ,— Спр. 52 380.— Арк. 51 зв.
10 Центральний державний архів вищих органів державної влади,— Ф. 3984 Оп 1 Спц 38 — Арк. 11—11 зв. (далі —ЦДАВОДВ).
11 ЦДАВОДВ.—Ф. 3984.—Оп. 1,—Спр. 38.—Арк. 11—11 зв.
12 Т а м ж е.— Арк. 12.
13 Там же.— Оп. З,— Спр. 38.— Арк. 13—17 зв.
14 Там ж є,— Спр. 138.— Арк. 9.
15 Та м же,— Ф. 3984,— Оп. 3.— Спр. 153.— Арк. 2.
16 Там ж є,— Спр. 153,— Арк. 3—3 зв.
17 Державний архів Вінницької області,— Відділ громадських об’єднань,— Ф 1 — Оп 1 — Спр. 57,— Арк. 35.
18 Мартирологія Українських Церков : У 4 т.— Т. 1. Українська Православна Церква.— Торонто- Балтимор, 1987.— С. 728.
19 Бурко Д, Українська Автокефальна Православна Церква...— С. 164 165
20 “Там ж е.— С. 268.
21 Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви,— Нью-Йорк; Київ 1990 — Т. IV, ч. 1,—С. 281.
22 Т а м ж є,— С. 282—283.
23 Т а м ж е.— С. 283.
24 ЦДАВОДВ,-Ф. 3984,-Оп. З,-Спр. 290.-Арк. 16.
25 Власовський /, Нарис історії Української Православної Церкви — Т IV ч і С 308
26 Т а м ж є,— С. 309.
27 Т а м ж е.— С. 309—310.
28 Т а м ж є,— С. 310.
29 Т а м же.— С. 333.
30 Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква,..— С. 268.
31 АСБУ,— Спр. 53 280,— Арк. 30—30 зв.
32 Т а м ж є,— Арк. 29 зв.
33 Т а м ж е,— Арк. ЗО вв.
34 Т а м ж е.— Арк. 59—59 зв.
35 Т а м ж е.— Арк. 66—66 зв.
36 Т а м ж е.— Арк. 40—40 вв.
37 Т а м ж е.— Арк. 71—76.
38 Т а м ж є,— Арк. 80—82.
39 Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква...— С. 267
40 Життя Надії Суровцової, описане нею самою в селищі Нижній Сеймчан Магаданської області // Україна. Наука й культура.— К., 1991.— Вип. 25.— С. 246.
41 Явдась М. Українська Автокефальна Православна Церква...— Документи для історії Української Автокефальної Православної Церкви — Мюнхен-Інгольштадт, 1956,—С. 56—58.
42 Арсен Зінченко. Український Богослов. Київська Старовина 1993 рік № 3

Відповісти

Повернутись до “Гордість Гайсинського краю”